Тема 13.   За лаштунками японського театру

Ховається за хмари часом місяць,

щоб відпочили очі

у людей.

Мацуо Басьо (переклад Івана Бондаренка)

     В історії японського театрального мистецтва одне зі значущих місць належить театру Но, що означає "театр майстерності".  П"єси цього театру увійшли в історію японської культури як твори великої художньої цінності, оскільки в них сценічна майстерність завжди пов"язана з глибокою драматургією.

Маски театру Но

     Мистецтво актора театру Но не було натупалістичним, вистава будувалась на художній умовності - символіці жестів, рухів, дій, декорацій. Так, конструкції з легких бамбукових рам, обтягнутих тканиною, могли означати найрізноманітніші речі : і палац, і халупу,  і колиску, і гори, і колодязь. Зміна обстановки на сцені та розвиток дій відбувались завдяки переходу акторів  з одного місця сцени в інше.   Наприклад, якщо актор стояв до хору спиною, це означало, що він стежить за сходом сонця, а коли він повертався до хору обличчям - що він дивиться на захід. 

     Повільні рухи акторів , які то ледь підносили носок ноги, не відриваючи при цьому від підлоги п"ятки, то підносили п"ятку, не відриваючи носка, здавалися  дивними. Вражали їхні умовні жести , символіка рухів і дій, коли невеличкий стрибок з підставки на підлогу сцени означав, що героїня кинулась в річку, а змах баготом - рух вершника. 

Сьогун, який опікувався театром Но

    Рух правої дійової особи,яка сиділа в умовному човні і тимала в лівій руці весло, глядач мусив сприймати як переправу на інший берег річки, а якщо виходили персонажі з бамбуковими палицями , прикрашеними травами, - це могло підказати глядачеві , що на сцені з"явилися косарі. Віяло могло означати і меч, і дзбан з вином, і чарівний жезл. Танці - то незвичайно повільні, урочисті, то, навпаки, з різкими стрибками - означали танець і божества , і воїна тощо.

      Усі дійові особи , закінчивши роль, не залишали сцену, а завмирали в її глибині, ніби виключаючи себе своєю нерухомістю з поля зору глядачів.

     Активним учасником подій був хор: він коментував дію, вів із акторами діалоги, розповідав про дійових осіб тощо.

Розквіт цього своєрідного театрального  жанру припав на XIV-XV ст. Тоді сцена театру Но була піднята над підлогою і відкрита з трьох боків; вона мала ефектний задник, на золотому тлі якого було зображено розлогу сосну. Особливо вражали блискучі, багаті  костюми акторів, майстерно виконані дерев"яні маски , що були взірцем ужиткового мистецтва - їх зберігали в особливих дерев"яних ящиках як священні реліквії.

     На заднику сцени розміщувались музиканти - вони грали на флейті й двох барабанчиках , що нагадують за формою пісковий годинник.

     Своєрідний літературний монтаж мали оригінальні тексти п"єс : прозаїчні та віршовані частини , із введенням у їх тканину цитат з класики, послідовно чергувались. Отже, театр Но можна вважати синтезом музично-театрально-танцювального мистецтва.

     У XV-XVII ст. провідним жанром японського національного таетру стає театр Кабукі ( кабу - пісня і танець). Загалом слово "кабуку" мало багато значень, зокрема "модно й екстравагантно вдягатись", "жартувати", "фліртувати", "розважатись". А ієрогліф "кі" означав "акторка", "куртизанка". У ХІХ ст. цей ієрогліф було змінено на інший, що звучав так само, але означав "уміння", "майстерність".

Пам"ятник О -куні -
основоположниці театру Кабукі

   

  Головним у мистецтві Кабукі XVІІ ст. була демонстрація талантів танцівниць. А починаючи з 1636 р. акторок замінили чоловіки, що стало традиційним для цього театру. Центр уваги в мистецтві Кабіку було перенесено з чуттєвої і фізичної привабливості виконавців на акторську майстерність.

     

     У Японії існувало два театральні центри - Кіото та Едо, де розвивались різні стилі мистецтва Кабукі. Для вистав Кіото був характерний м"який, чуттєвий стиль, в Едо переважала військова тематика, тому стиль був мужнім.

     

Сцена театру Кабукі

Актори театру Кабукі

       З 1664 р.  обов"язковою ознакою театру Кабукі стала завіса, що запиналася. Починаючи з XVIII ст. перпендикулярно сцені зводили довгий поміст, який нализив акторів до глядачів. Тоді ж відомий драматург і невтомний винахідник сценічних ефектів  Намікі Сідзо вперше у практиці світового театру створив і з великим успіхом використав сцену, що оберталася.

    Для акторів було розроблено певний грим, костюми, перуки, систему жестів , поз, рухів і модуляцій голосу. Актори спеціалізувались кожний у своєму амплуа і передавали секрети майстерності своїм учням і послідовникам разом зі сценічним ім"ям. Так утворились, ставши традиційними., акторські династії, що налічують багато поколінь виконавців.

     Найвідомішою постаттю в драматургії Кабукі був Мондзаемон Тікамацу (1653 - 1724), якого часто називають японським Шекспіром. Він створив шедеври, що їх і досі можна побачити в репертуарі театру.

Пам"ятник Мондзаемону Тікамацу

     У першій половині XІХ ст. на сцені театру Кабукі з"явились вистави з життя городян, з їхніми соціальними і сімейними конфліктами, а також видовища, що показували жахливі історії з привидами і страшними, кривавими сценами вбивств.

     Театр Кабукі й сьогодні живе активним творчим життям, багато гастролює різними країнами, даруючи глядачам велику насолоду від майстерності акторів.